Не гаяти часу: музейниця із Чернігова про втечу з-під обстрілів і роботу з єврейською історією у Кракові

Для багатьох, хто виїхав за кордон після повномасштабного вторгнення, новий досвід означав «почати все наново» — у незнайомому місті, іншомовному середовищі, серед нових людей.

Вікторія Мудрицька до війни працювала в Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського. Зараз вона у Кракові та продовжує професійну діяльність — у Єврейському музеї «Галіція».

Цей музей відносно новий — офіційно відкритий у 2004 році у відновленій будівлі колишньої меблевої фабрики. З пані Вікторією зустрічаємося в кавʼярні музею. На столиках є розʼяснення: що саме вважається кошерним, а що — ні (англійською, польською та українською мовами). Є куточок для дітей, а навпроти — книгарня і сувеніри. Все, що найчастіше трапляється в гостьовій зоні європейських музеїв. 

Свої заощадження пожертвувала ЗСУ

Вікторія Мудрицька розповідає, що велика війна застала її в Чернігові. Напередодні повірити в початок повномасштабного вторгнення вона не могла, тому навіть після перших вибухів зранку пішла на роботу. Відчували з колегами відповідальність за музей, та й психологічно, мабуть, чіплялися за щось стале, звикле. 

«У перший день [повномасштабного вторгнення] ми працювали в музеї, відчиняли вітрини з найціннішими експонатами та переміщували їх до сховища, у підвали», — згадує жінка.

Евакуація експонатів уже була неможлива, а її організацію навіть не передбачали. 

Зі своєї квартири Вікторія перебралася до знайомих, які невдовзі стали справжніми друзями, — до Світлани та Володимира Власенків. Їхній будинок у передмісті Чернігова здавався безпечним. Але так було недовго.

«Це була найстрашніша ніч — згадувала все, чого навчили на заняттях із медицини. Розуміли зі Світланою: якщо буде бій, то можуть бути поранені. Тож приготували все, що могли. Замість джгутів — собачі нашийники. Пощастило: не знадобилося…» — пригадує Вікторія Мудрицька той період. 

Обстріли посилювалися, тому невдовзі вони вирішили виїжджати. Вчинили правильно, адже будинок потім серйозно постраждав. Невідомо, чи залишилися б вони живими, якби були тоді в оселі.

Після п’яти днів у дорозі Вікторія опинилась у Польщі. З початком великої війни майже всі кошти, які мала, пожертвувала на ЗСУ. Тоді це видавалося правильним рішенням — думала: якщо вб’ють, то хоч буде користь Силам оборони. Так музейниця із Чернігова опинилася за кордоном без заощаджень.

Та нарікати часу не було — потрібно було боротися. Одразу почала розсилати своє CV всюди, куди тільки було можливо. Тож 11 березня 2022 року жінка перетнула кордон із Польщею, а 27-го числа вже працювала.

Шлях до музею Кракова 

Ще в Чернігові музейниця займалася тематикою історії євреїв та Голокосту: створювала виставки, писала статті, понад 10 років була кураторкою наукового семінару з історії євреїв, який організовували Благодійний єврейський фонд «Хесед Естер», Чернігівська єврейська громада, а пізніше й Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського.

«Не маю єврейського коріння, проте такі, хоч і важкі, але дуже важливі теми завжди турбували мене», — пояснює жінка. 

Крім цього, фахівчиня раніше проходила стажування за кордоном. Так вийшло, що колеги, з якими вона спілкувалася на конференціях, надали їй рекомендації в Польщі. А музей «Галіція» відкрив декілька вакансій саме для працівників з України. Вікторію Мудрицьку прийняли на посаду в освітньому відділі.

Сам музей «Галіція» створив британський фотограф Кріс Шварц. Разом з іншим британцем, професором Джонатаном Вебером, вони досліджували єврейську спадщину на теренах польської Галичини. Після десятиріччя роботи та знімання в польських містах і селах, з’явився Галицький єврейський музей. Експозиція «Слідами памʼяті» стала в ньому центральною. 

Завдяки іншим виставкам і насиченій програмі в перші роки існування музей перетворився на одну з ключових установ, що відродила інтерес до єврейської культури в Польщі. Щороку музей відвідують десятки тисяч людей із багатьох куточків світу — різного походження та віку. Тож музей став частиною польсько-єврейського культурного ландшафту Кракова.

Через півтора місяця після виходу на роботу Вікторія «склала» директорові музею екскурсію англійською мовою. Зараз жінка активно вивчає польську мову, на побутовому рівні вже говорить добре, а для професійної діяльності потребує вищого рівня. Загалом у Вікторії в музеї три робочих мови: польська, англійська й українська.

Українські музеї потребують європейських підходів 

Музей «Галіція», як зауважує Вікторія Мудрицька, суттєво відрізняється від Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського, де вона працювала до повномасштабного вторгнення. Насамперед тим, що не має оригінальних експонатів, за винятком окремих виставок.

«Натомість у Чернігівському музеї переважна більшість предметів — оригінали (цього мені тут бракує). Але завжди було недостатньо приміщень для фондосховищ, виставок та експозиції», — зауважує музейниця. 

Проблемою багатьох українських музеїв є їхні приміщення. Найчастіше — це історичні будівлі, де перепланування чи створення відкритих просторів неможливе з технічних причин. Так само вони страждають від неякісної вентиляції та температурного режиму у виставкових залах. А про кавʼярні, книгарні та дитячі куточки в музеях багатьом українським музейникам, на жаль, поки що доводиться лише мріяти. 

«Галіція» — сучасний музей. Його розташування в будівлі двох колишніх фабрик дозволяє «гратися» з простором: деколи простір повністю переплановують — оновлюють інтер’єр зі спеціально запрошеними дизайнерами. 

Відділ, де працює Вікторія Мудрицька, значну увагу приділяє просвітницькій роботі. Залучає до неї й українських біженців.

«У музеї торік ми провели чимало подій для української краківської спільноти: це були екскурсії, лекції, концерти, кінопокази, воркшопи та події для дітей», — розказує пані Вікторія.

Понад рік при музеї існував денний центр для дітей з України, де вони гралися, навчалися, їли, ходили на екскурсії. Це теж один зі способів лікування травми війни, інтеграції українців до польського суспільства, а також можливість краще розуміти мову та мати середовище для спілкування.

«Що мені тут найбільше подобається — це велика кількість різноманітних освітніх семінарів, воркшопів. Теми, що стосуються стереотипів, ксенофобії, антисемітизму, дезінформації, мови ненависті, пам’яті та травм війни — все це пропрацьовують разом із молоддю з різних країн. Це дуже важливо для нашого спільного майбутнього», — підкреслює Вікторія Мудрицька. 

Зневага та знецінення іншої людини тільки через те, що вона інша, — причина багатьох проблем. За словами самої музейниці, це ми можемо побачити й у трагічному досвіді Другої світової, і, на жаль, у нашій сучасній історії. Тому «Галіція» багато працює з учителями, зокрема й українськими. 

Тут постійно відкриваються нові тимчасові виставки — їх проводять і просто неба, на «подвір’ї Шиндлера». Є пересувні виставки, що подорожують. Набутий роками в Україні музейний досвід тепер допомагає фахівчині й у Польщі. 

«Разом зч ще однією співробітницею музею, українкою Вірою Балдинюк, ми створили виставку “По дорозі додому” — про українських жінок у Кракові. Знайшли їх, зібрали інтерв’ю, а українська фотографка Ірина Мироненко на замовлення музею зробила серію фотографій», — ділиться Вікторія.

Завдяки проєкту історії жінок із Бучі, Сєвєродонецька, Гостомеля, Харкова, Києва, Чернігова й інших міст почули у Кракові. Згодом виставку побачили в Римі, а нещодавно наступною зупинкою стала Барселона.

«Світ має знати про наших людей», — переконана Вікторія.

Жити в Кракові, за словами чернігівки, — недешево, зважаючи на значну кількість туристів і студентів. Тепер тут стало більше й українців, яким теж потрібно десь мешкати. А от заробітна плата, як і в українських музеях, близька до мінімальної.

«Намагаюся допомагати своїм, чим можу. Донатимо на ЗСУ; тримаю контакт із колегами в Чернігові й продовжуємо роботу над проєктами, які розпочали ще до повномасштабного вторгнення», — каже на завершення зустрічі Вікторія Мудрицька.

Джерело