24 лютого змінило життя всіх українців. А жителів Чернігівщини й поготів, бо область – прикордонна, тож і довелося зустрічати ворогів серед перших. Звісно, що населені пункти зазнали різного ступеня руйнувань. Наприклад, стародавній красень Чернігів окупанти рівняли із землею, а деякі, на щастя, відбулися, як кажуть, легким переляком. Але люди всюди нервували, боялися та не спали ночами.
Героїня сьогоднішньої розповіді – Олена Скітибог зі Сновська. На щастя, руйнувань місто не зазнало і пережило вороже вторгнення на Чернігівщину без особливо негативних наслідків. Хоча ворожі колони їхали зовсім поруч – через села, що зовсім неподалік. Окупанти навіть мера сновського викрали та інших людей. Тож понервувати місцевим довелося неабияк.
24 лютого Олена Скітибог прокинулася десь о 5.20 ранку, треба було приготувати суміш для молодшого сина, 8-місячного.
«Водночас побачила, що мій чоловік, який на той час перебував у Києві, о такій ранній порі зайшов до телеграму. Я йому пишу: «Що трапилося?» А він мене запитує: «У вас спокійно?». Відповіла, що поки так. А він каже: «А в нас тут бахкає». І потім о 6.30 я теж почула, що і в нас десь бахкає. Написала про це знайомій, а вона мені каже, що це почалася війна…Отак і дізналася про війну», – згадує Олена Скітибог.
Вона каже, що перші дні було дуже важко і страшно.
«8-місячна дитина на руках, молоко в мене пропало. Дуже страшно було за дітей. Адже в мене є ще старший син, на той час першокласник. То дуже переживала, чим годуватиму дітей. Із магазинів люди все «повигрібали», полиці були порожні і повсюди черги. Охопила паніка через нерозуміння, що буде і що далі робити», – пригадує жінка.
У Сновську з дітьми перебувала до 31 березня.
«Страшно було, з 5-ї ранку чергу по хліб займали. Ночі були безсонними. Постійно ворожі літаки літали й вертольоти. Інколи навіть було чути, як у Чернігові бахкало. Тож було дуже тривожно і страшно.
У сховище не бігали, були дома. У нас підвал під нашим двоповерховим будинком, у якому живемо. Але він такий, що страшно, як його завалить, то ніхто з нього вже не вибереться. А бігти з маленькою дитиною до сховища – далеко.
Виникали труднощі із засобами гігієни й іншими потрібними речами. Я трішки запаслася памперсами для дитини, але надалі не було де їх купувати. В перші дні з крамниць люди все вигребли. Але ж усе не закупиш – ні суміші, ні каші. То допомагали різні люди – одні манку приносили, інші – різні крупи, хтось молоко давав. Люди в нас добрі, всі допомагали одне одному. Були й такі, що памперсами ділилися.
Із комунальними благами, на щастя, все було непогано. З опаленням узагалі нормально, світло вимикали, але нечасто, бувало, на пару годин. Хіба що інтернету і зв’язку не було чотири дні, через це ставало важко і страшно, що до родичів і близьких не можеш додзвонитися», – розповідає Олена Скітибог.
Відходячи з Чернігівщини, вороги підривали мости, це бахкання дуже непокоїло.
«Ми дуже злякалися, скочили в машину і так нам вдалося виїхати. Можливо, треба було цей час пересидіти вдома, не знаю. Але сталося, як сталося», – пояснює жінка.
Спершу з наміром їхати до Німеччини попрямували на західну Україну, але далі Польщі не поїхали.
«Звісно, полякам велика вдячність. Вони українців приймають, допомагають, усе дають. Але там мені було складно. Навіть, здавалося б, у найпростіших моментах, наприклад, отримати картку в банку. Якщо у нас це зроблять за 15 хвилин, то там потрібно дві години відсидіти, щоб тобі дали цю картку. Сфотографуватися на документи теж швидко не вдасться. Ми чекали дві години, хоча це справа 5 хвилин. І до якої інстанції не піди, всюди якісь заморочки. У нас такого немає.
Із маленькою дитиною я побула в лікарні там, то від медицини їхньої теж не в захваті. Навіть зуби полікувати коштує космічних грошей.
Мій старший син тут ходив до першого класу, а там його до школи не взяли, бо там до школи в 7 років йдуть», – розказує Олена Скітибог.
У Польщі вона з дітьми пробула чотири місяці й вирішила повернутися додому. Щоправда, дуже вагалися, звісно, що було страшно. Але вдома – це вдома. І ось місяць, як Олена з дітьми живе у Сновську.
«Нині в нашому місті живеться так, як і до широкої війни. Є продукти, й інші потрібні товари можна купити без проблем. Але ж сирени періодично виють. То тривожно. І кордони обстрілюють. Але дай Бог, щоб усе було спокійно і добре. Єдине, що дітей нині шкода – не навчаються, як до війни, навчальні заклади закриті.
Важко з роботою, складно працевлаштуватися. Але якось проживемо. Головне, щоб війна скінчилася, ми в це віримо», – запевняє Олена Скітибог.
Фото – Олена Скітибог